Швидкості Юлії Джими (на фото — справа) для місця в призах не вистачило, Getty Images

Олексій Мандзій — про те, що хороші результати жіночої збірної України з біатлону насправді не означають чогось надзвичайного, а команда перетворилась у збалансованого середняка.

Ефектна боротьба за нагороди у другій естафеті в сезоні, дев’ять секунд відставання від переможця, постійне перебування у когорті претендентів на перемогу — усі ці здобутки жіночої збірної України з біатлону на старті сезону вводять вболівальників в оману. Третє місце в Кубку націй за підсумками перших чотирьох етапів буквально втягує в цю оману. І ось здається уже, що українки й досі залишаються топовою біатлонною збірною, а особисті невдачі окремих спортсменок — лише тимчасове явище.

Але ні, усе далеко не так.

Українська жіноча команда уже давно не той «біатлонний Реал», яким її називав старший тренер Урош Велепец, приймаючи збірну на початку минулого сезону. За ці півтора роки синьо-жовті пройшли трансформацію від Реалу до своєрідного Вільярреалу — уже не фаворити та найсильніші, але ще досі напрочуд небезпечні та потужні. Хоч-не-хоч, але змушений погодитися з цим твердженням й сам Велепец: «Зараз у нас нема таких вундеркіндів, як Габі Коукалова, Кайса Макарайнен чи Марі Дорен Абер. Але і наші дівчата стараються, важко тренуються. Нам потрібен повноцінний склад з шести біатлоністок, а зараз володіємо лише трьома», — заявив перед стартом етапу в Рупольдингу старший тренер збірної в інтерв’ю сайту ФБУ.

Україна програє дев’ять секунд першому місцю, але фінішує четвертою в естафеті

І зразу після таких слів українки вистрілюють четвертим місцем в естафеті, наче ставлячи під сумнів фразу головного тренера: ось, дивіться, у нас є справжня естафетна четвірка, яка готова боротися за медалі у кожній гонці. Та самі дівчата, як і головний тренер, прекрасно знають, що це лише хороша міна за поганої гри. Боротися за медалі дівчатам дозволяє лише неймовірна стабільність, але аж ніяк не результати кожної окремої спортсменки.

За останні півтора роки синьо-жовті пройшли трансформацію від Реалу до своєрідного Вільярреалу — уже не фаворити та найсильніші, але ще досі напрочуд небезпечні та потужні.

У сучасному індивідуальному біатлоні уже давно не виграє той, хто тільки добре стріляє. Для постійного перебування на вершині треба мати відсоток точності за 86% і прекрасну швидкість на дистанції. Швидкість може навіть компенсувати точність — запитайте про це хоча б у Магдалени Нойнер. Втім, це все особисті гонки, тоді як естафета й досі залишається своєрідною твердинею консерватизму в біатлоні — у командному старті не можна виграти наодинці, для цього потрібно мати єдиний механізм.

Від стартового етапу і аж до останнього — естафетна четвірка повинна працювати без жодних збоїв. Якщо вилітає хоч один з елементів — гонку можна вважати завершеною. У біатлонній естафеті точність все ще превалює над швидкістю, а по-справжньому особисті якості можна продемонструвати хіба на останньому етапі. У будь-якому іншому випадку вони просто не матимуть сенсу, адже далі хтось інший може зіпсувати усі твої старання.

Власне, саме тому українські біатлоністки досі знаходяться серед фаворитів ледь не у кожній естафетній гонці — синьо-жовті володіють одним з найрівніших складів, де нема особливого лідера, але є команда. І за наявності стабільної роботи усіх чотирьох ланок єдиного механізму, як це уже було двічі в цьому сезоні, ця команда й справді може боротися за високі місця.

Нинішня українська четвірка — це збалансований середняк, який виграє за рахунок стабільності. У жодного іншого середняка такого стабільного складу нема — ні у Польщі, ні в Білорусі, ні в Італії.

Визначення поняття «високі місця», однак, обмежується лише боротьбою за потрапляння на подіум. Для боротьби за перемогу українській команді не вистачає «вундеркінда», як найсильніших біатлоністок називає Урош Велепец. Або ж не вистачає вищого середнього рівня спортсменок, як це було на Олімпіаді в Сочі.

Нинішня українська четвірка — це збалансований середняк, який виграє за рахунок стабільності. У жодного іншого середняка такого стабільного складу нема — ні у Польщі, ні в Білорусі, ні в Італії. Але є четвірка команд, які володіють непоганою командою та «вундеркіндом» — Німеччина, Чехія, Франція, Норвегія, — і саме тому вони готові боротися за призи та перемогу навіть у випадку провалу на одному з етапів.

Олена Підгрушна (на дальному фоні) не змогла поборотися за перемогу в естафеті, Getty Images

Українська ж команда такої можливості немає, тому синьо-жовтим залишається очікувати на осічку когось з фаворитів. І сподіватися, що дочекавшись цієї осічки, нею вдасться скористатися. Якщо ж осічки не трапляється, то шансів на підсумковий успіх в українок не так багато: вони уже не належать до найвищого ешелону біатлонних команд, навіть у такій консервативній гонці, як естафета.

Саме тому не варто розчаровуватися місцем біля п’єдесталу пошани, якою б образливою не була «дерев’яна» медаль — фініш після фаворитів можна назвати істинною позицією синьо-жовтої жіночої команди у теперішній біатлонній ієрархії, а будь-яке місце на подіумi — це не тільки чудова робота українок, але й збіг обставин. Адже за умови ідеальної гонки від усіх без виключення команд, Україна буде занадто далеко від подіуму, аби шкодувати про раніше здобуту «дерев’яну» медаль.

З іншого боку, естафета й досі залишається естафетою — ідеально її провести можуть лише одиниці команд, і тільки через це українські вболівальники продовжують побиватися через втрачене місце на подіумi. Місце, яке і так не належить жіночій збірній України.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ